Митрополит Кіфірський Серафим, рішення Ієрархії 2019 року та межа особистої незгоди в соборній Церкві
Автор: A. Philalethes
Нова заява митрополита Кіфірського й Антикіфірського Серафима про те, що він «не визнає» митрополита Київського Епіфанія, — це не просто ще одна особиста позиція щодо українського церковного питання. Вона порушує глибше еклезіологічне та інституційне питання: чи може член Ієрархії роками публічно дотримуватися власного режиму «визнання» і «невизнання», коли Церква, до якої він належить, уже ухвалила соборне рішення, її Предстоятель поминає Епіфанія в Диптихах і співслужив із ним?
1. Нова заява: не просто незгода, а публічне заперечення церковної дії
25 вересня 2026 року було оприлюднено нове інтерв’ю митрополита Кіфірського й Антикіфірського Серафима, у якому він знову висловив дві відомі свої позиції: по-перше, що під час позачергового засідання Ієрархії 12 жовтня 2019 року не відбулося належного голосування щодо українського церковного питання; по-друге, що він не визнає митрополита Київського Епіфанія канонічним ієрархом. Його слова були цілком однозначними: «І цього Епіфанія я не визнаю. Я не можу прийняти, що він є канонічним».[1][2]
Ця заява не виникла на порожньому місці. У лютому 2026 року він уже називав українське церковне питання «канонічним злочином», говорив про «нерукоположених» і «розкольників» та заявляв, що сам не поминає Епіфанія, не приймає його внесення до Диптихів і не бажає співслужити з тими, хто співслужив із ним.[3] Отже, йдеться не про миттєвий вияв застереження, а про послідовну й публічну особисту лінію, що зберігається вже сім років після соборної дії Елладської Церкви.
Саме тут і полягає проблема. Митрополит, безперечно, має право викласти в Синоді свою богословську, канонічну чи історичну оцінку, залишитися в меншості, вимагати нового обговорення й обґрунтовувати свої заперечення. Але одне — соборна незгода, і зовсім інше — постійне публічне проголошення особистого режиму церковного визнання, відмінного від того, якого дотримується сама його Церква. Фраза «я його не визнаю», коли її вимовляє чинний митрополит, інституційно не є просто академічною думкою; вона набуває характеру публічної церковної позиції. А визначення зовнішнього церковного спілкування Елладської Церкви не належить до особистої компетенції окремого правлячого митрополита.
2. У 2019 році Ієрархія вже відповіла — і відповіла саме йому
Найпоказовіше в нинішній дискусії те, що твердження, ніби «рішення не було ухвалено», з’являється не вперше. Митрополит Кіфірський й Антикіфірський Серафим висунув його одразу після позачергового скликання Священного Синоду Ієрархії у жовтні 2019 року. І сама Священна Синодальна влада Елладської Церкви тоді офіційно й адресно відреагувала пресрелізом від 15 жовтня 2019 року, який було видано прямо «з приводу Заяви Високопреосвященного митрополита Кіфірського п. Серафима».[4]
Офіційний синодальний текст є цілком конкретним. У ньому зазначено, що в обговоренні взяли участь 33 архієреї, що висновки Архієпископа були зачитані перед зібранням, що ієрархи внесли до них виправлення і що остаточний текст «став рішенням Ієрархії». Священний Синод навіть додає, що «будь-яка інша спроба тлумачення» подій «не відображає дійсності».[4]
У тому самому офіційному виданні зафіксовано й зміст соборного рішення: Ієрархія прийняла попереднє рішення Постійного Священного Синоду та доповідь Архієпископа Ієроніма, визнавши канонічне право Вселенського Патріархату надавати автокефалію та прерогативу Предстоятеля Елладської Церкви надалі врегулювати питання визнання Церкви України.[4]
Отже, з інституційного погляду питання є ясним: Елладська Церква вважає, що її Ієрархія ухвалила рішення у 2019 році, і відтоді діє на його підставі. Митрополит Кіфірський, безперечно, мав право висловити свою незгоду як член соборного органу і вважати, що процедура мала відбуватися інакше. Однак ця його особиста оцінка не може подаватися так, ніби вона сама собою скасовує офіційну позицію і дію компетентного соборного органу.
Одне — зафіксована меншість або процедурне заперечення ієрарха, і зовсім інше — заперечення інституційної реальності, яку його власна Церква офіційно проголосила і застосовує.
3. Що насправді доводить стаття 19 Регламенту — і чого вона не доводить
Митрополит Кіфірський частину своєї аргументації будує на чинному на той час Регламенті 1/1977 «Про діяльність Священного Синоду Ієрархії». Стаття 19 передбачає, що коли після завершення обговорення виникає потреба ухвалити рішення, Голова формулює пропозицію або пропозиції, «за які кожен із учасників засідання закликається проголосувати».[5]
Це положення, безумовно, існує і має братися до уваги. Однак саме по собі воно не доводить ані того, що під час засідання 12 жовтня 2019 року було порушено Регламент, ані того, що рішення Ієрархії є юридично неіснуючим. Другий висновок у статті 19 не міститься; це тлумачення, яке висуває сам п. Серафим.
Щоб можна було стверджувати як об’єктивний факт, що дійсного рішення не було ухвалено, необхідно було б довести на підставі офіційних протоколів і всієї застосовної соборної процедури, що мало місце конкретне порушення такого характеру, яке робить соборну дію неіснуючою або недійсною. Самого посилання на статтю 19, без додаткового підтвердження офіційними протоколами та всією застосовною процедурою, недостатньо для такого вагомого інституційного висновку.
І саме тут міститься найсуттєвіша проблема нинішньої позиції митрополита Кіфірського.
Ієрарх може не погодитися в межах Синоду. Він може вимагати голосування, зафіксувати окрему думку, стверджувати, що певну процедуру було застосовано не так, як він вважає правильним, і домагатися передбаченими церковними засобами повторного розгляду питання. Це є частиною соборного функціонування.
Але зовсім інша річ — роками публічно проголошувати, що соборне рішення, яке сам компетентний орган вважає ухваленим і на підставі якого він діє, по суті не є обов’язковим для нього особисто.
Тоді ми маємо справу вже не лише з незгодою щодо способу застосування однієї статті Регламенту. Перед нами постає глибше еклезіологічне питання: до якої межі окремий член Ієрархії може протиставляти власну особисту оцінку інституційній волі соборного органу, до якого він належить?
Якщо відповідь полягає в тому, що кожен митрополит після завершення соборної процедури може на власний розсуд вважати неіснуючими рішення, з якими він не погоджується, тоді поняття соборності позбавляється свого реального змісту. Синод перестає бути органом, що ухвалює рішення, і перетворюється на сукупність автономних індивідуальних суджень, з яких кожен сам обирає, які соборні рішення є для нього обов’язковими, а які — ні.
Але це вже не соборність. Це її заперечення.
4. Хто має компетенцію щодо церковного спілкування та відносин з іншими Автокефальними Церквами?
Статутна хартія Елладської Церкви, закон 590/1977, дає на це питання відповідь, яку важко витлумачити інакше. Стаття 3 визначає, що «Вищою церковною владою Елладської Церкви» є Священний Синод Ієрархії.[6] А стаття 4 прямо покладає на Ієрархію турботу про «церковне спілкування» зі Вселенським Патріархатом, іншими Патріархатами та Автокефальними Церквами.[6]
Натомість стаття 29 визначає кожного чинного митрополита як церковну владу власної митрополії і встановлює, що він здійснює свою владу «в межах території своєї митрополії».[6] Це анітрохи не применшує єпископської гідності чи відповідальності. Але це відображає соборний устрій Автокефальної Церкви: кожен єпископ пасе свою єпархію, тоді як питання, що стосуються зовнішнього церковного спілкування Церкви як цілого, належать соборному органові.
Тому термін «самовільне привласнення влади», можливо, не є тут точним юридичним визначенням і його немає потреби використовувати. Суть простіша: митрополит не має самостійної інституційної компетенції складати особистий список визнаних і невизнаних Предстоятелів, відмінний від списку Автокефальної Церкви, до якої він належить. І, що найважливіше, він не може одноосібно змінювати зовнішню церковну позицію Елладської Церкви.
5. Що говорить — і чого не говорить — архієрейське запевнення
Точність потрібна і в питанні запевнення, яке дає новий митрополит. Закон 590/1977 у статті 26 §2 передбачає, що новий митрополит дає запевнення, визначене статтею 16 §1, адаптоване до його архієрейських обов’язків. У ньому він заявляє, що виконуватиме свої обов’язки, неухильно дотримуючись священних апостольських і соборних Канонів та священних Передань, а також що підкоряється Конституції та законам держави.[6]
Це формулювання не містить окремої фрази на кшталт «я підкорятимуся кожному рішенню Священного Синоду». Однак інституційна обов’язковість соборного устрою для митрополита не залежить від наявності такої фрази: вона випливає з усієї структури Статутної хартії, яка визначає Ієрархію як найвищу церковну владу, доручає їй церковне спілкування з іншими Церквами та надає їй найвищий нагляд і контроль за діями архієреїв.[6]
І на канонічному рівні 34-й Апостольський канон виражає саме цю взаємність: єпископи не діють у справах, що виходять за межі їхніх єпархій, без першого, але й перший — без відома інших. Йдеться про соборність: не про «папізм» Предстоятеля, але й не про федерацію приватних єпископських зовнішніх політик.[7]
6. Заперечення щодо хіротонії Епіфанія і факт, який не можна оминати
Митрополит Кіфірський пов’язує неприйняття Епіфанія з його хіротонією Філаретом Денисенком у період, коли останній був позбавлений сану Російською Церквою. Це реальна канонічна суперечність, яка спричинила широку міжправославну дискусію і яку не слід зводити до гасла.
Однак існує один критично важливий пізніший факт, який має бути присутній у кожному серйозному викладі: 11 жовтня 2018 року Священний і Святий Синод Вселенського Патріархату оголосив, що після розгляду апеляційних звернень відновив Філарета Денисенка та Макарія Малетича, а також усіх, кого вони рукоположили, у їхньому архієрейському або священничому сані, а їхніх вірних — у церковному спілкуванні.[8]
Дві компетентні Синодальні комісії Елладської Церкви ще у 2019 році дійшли висновку, що з канонічного та юридичного погляду «немає жодної перешкоди» для визнання автокефалії Церкви України та для «повної гармонізації й згоди» Елладської Церкви зі Вселенським Патріархатом. Згодом Ієрархія прийняла попереднє рішення Постійного Священного Синоду та доповідь Архієпископа Ієроніма.[4] Отже, п. Серафим протистоїть не просто особистій думці Архієпископа. Він протистоїть інституційній оцінці та дії компетентних органів власної Церкви.
7. Ієронім і Епіфаній: питання, якого вже не можна уникати
10 листопада 2019 року Архієпископ Афінський і всієї Еллади Ієронім уперше пом’янув митрополита Київського Епіфанія в Диптихах у митрополичому соборі Афін, чим публічно зафіксував визнання Церкви України Елладською Церквою.[9] 4 вересня 2022 року Архієпископ Ієронім співслужив на острові Тасос із Вселенським Патріархом Варфоломієм і митрополитом Київським Епіфанієм. Сам Вселенський Патріархат охарактеризував те співслужіння як вияв їхнього «таїнственного спілкування та єдності».[10]
Саме тут публічна позиція митрополита Кіфірського стикається з неминучою логічною та еклезіологічною межею. У лютому 2026 року він заявив, що не перебуває у спілкуванні і не бажає співслужити «з тими, хто співслужив» з Епіфанієм.[3] Архієпископ Ієронім безперечно належить до тих, хто з ним співслужив.
Тому п. Серафим повинен із тією самою ясністю, з якою він говорить «я не визнаю Епіфанія», відповісти на кілька цілком конкретних запитань:
8. Чотири запитання, що потребують чіткої відповіді
- Чи вважає він митрополита Київського Епіфанія таким, що перебуває поза канонічним церковним спілкуванням, і якщо так, то на якому церковному рішенні Елладської Церкви ґрунтує цей висновок?
- Чи вважає він канонічним ієрархом Архієпископа Афінського Ієроніма, який поминає Епіфанія в Диптихах і співслужив із ним?
- Чи поширюється його заява про небажання співслужити з тими, хто співслужив з Епіфанієм, також на самого Предстоятеля Елладської Церкви? Якщо так, що це означає для його власного становища в соборному органі? Якщо ні, як узгоджується цей виняток із канонічною кваліфікацією, яку він сам висловлює?
- Зрештою, чи визнає він обов’язковими для зовнішнього церковного спілкування Елладської Церкви рішення Ієрархії та дію її Предстоятеля, чи вважає, що кожен митрополит може застосовувати власний список церковного спілкування?
9. «Той, хто перебуває у спілкуванні з тим, хто позбавлений спілкування…»: аргумент слід застосовувати точно
У дискусії часто посилаються на 2-й канон Антіохійського Собору, згідно з яким не дозволяється перебувати у спілкуванні з «позбавленими спілкування», а для кліриків, які перебувають у спілкуванні з ними, також передбачається позбавлення спілкування.[11] Це серйозний принцип. Саме тому його не слід перетворювати на автоматичний риторичний механізм.
Канон передбачає, що особа вже є церковно позбавленою спілкування. У цьому випадку Елладська Церква не ставиться до Епіфанія як до позбавленого спілкування; вона включила його до свого церковного спілкування, її Предстоятель поминає його і співслужив із ним. Отже, ані приватний публіцист, ані окремий митрополит своєю особистою заявою не можуть проголошувати митрополита Київського Епіфанія чи Архієпископа Афінського Ієроніма «позбавленими церковного спілкування».
Однак існує логічний аргумент із наслідків: якщо п. Серафим буквально має на увазі, що Епіфаній є «розкольником», «нерукоположеним» і перебуває поза канонічним церковним спілкуванням, тоді він повинен пояснити, які наслідки приписує тим, хто перебуває з ним у повному євхаристійному спілкуванні — насамперед Предстоятелю власної Церкви. Якщо він не вважає, що такі наслідки є, то має пояснити, як узгоджує цю позицію з категоричною канонічною термінологією, яку використовує.
10. Особиста незгода заслуговує на повагу; «особисті Диптихи» — не еклезіологія
Ніхто не вимагає від єпископа зректися своєї совісті. Православна Церква — не казарма, а соборність не означає заборони будь-якої незгоди. Єпископи повинні говорити в Синоді, здійснювати контроль, аргументувати і, коли вважають щось помилковим, відкрито й сміливо це заявляти.
Але соборність втрачає сенс, якщо кожен єпископ після завершення соборної процедури безстроково зберігає паралельну систему визнань, поминань і літургійного спілкування. Тоді маємо не соборну Церкву, а сукупність незалежних церковних зовнішніх політик.
34-й Апостольський канон не допускає ані авторитаризму першого, ані автономізації окремих єпископів. Його зміст — однодумність у межах соборного порядку.[7] Саме це тут і поставлено на карту. П. Серафим може говорити у Священному Синоді Елладської Церкви: «я не згоден із рішенням 2019 року», «я прошу повторного розгляду», «я вважаю патріаршу дію канонічно помилковою». Але інституційно це зовсім не те саме, що казати: «я не визнаю» того, кого визнає Елладська Церква.
11. Настав час чіткої інституційної відповіді Елладської Церкви
Тривала терпимість, схоже, не привела до розрядки. Навпаки, та сама публічна суперечка повертається з різкими характеристиками та формулюваннями, які створюють у вірних враження, ніби в межах однієї Автокефальної Церкви існують дві паралельні еклезіологічні лінії: лінія Ієрархії та Предстоятеля і лінія окремих ієрархів, які заявляють, що не приймають Диптихів, яких дотримується їхня Церква.
Архієпископ Афінський як Голова Ієрархії та компетентні соборні органи мають підстави встановити чітку інституційну межу. Не через особисті напади і не через адміністративне придушення богословської дискусії. А через ясне підтвердження того, що вирішила Елладська Церква, яким є сьогодні її церковне спілкування і яку відмінність кожен член Ієрархії повинен зберігати між особистою канонічною незгодою та офіційною церковною дією.
Статутна хартія покладає на саму Ієрархію не лише відповідальність за церковне спілкування, а й «найвищий нагляд і контроль» за діями архієреїв.[6] Отже, якщо публічне заперечення спільної церковної лінії триватиме, його правомірно й необхідно розглянути за канонічною процедурою компетентними соборними органами.
12. Якщо совість робить спільну церковну дію неможливою, потрібна інституційна послідовність
Є ще один, останній, складний, але неминучий момент. Якщо митрополит справді вважає, що Автокефальна Церква, до якої він належить, перебуває у євхаристійному спілкуванні з «нерукоположеними» або «розкольниками», і якщо він вважає, що не може співслужити з тими, хто перебував із ними у спілкуванні, тоді це вже не просто окрема незгода. Питання торкається самої можливості здійснювати своє служіння в цьому соборному органі без постійної внутрішньої суперечності.
Жоден закон автоматично не вимагає відставки лише через те, що митрополит не погоджується. Однак та сама Статутна хартія прямо передбачає, що митрополит може подати у відставку і «з будь-якої іншої серйозної причини» за передбаченою соборною процедурою.[6] Отже, якщо совість людини доходить до того, що вона вважає офіційне церковне спілкування своєї Церкви канонічно неприйнятним, інституційно послідовною позицією є шукати розв’язання через канонічні органи і, якщо вона вважає продовження активного управління неможливим, особисто прийняти наслідки власного переконання.
Відхід від активного управління або, якщо хтось цього бажає, проживання в монастирі є вільним особистим і духовним вибором. Це не покарання, яке може накласти автор статті. Однак інституційно важко поєднати безстрокове перебування в соборному органі з одночасним публічним поданням офіційної церковної дії Церкви, до якої він належить, як неканонічної або неіснуючої.
Епілог: Синод — не декоративний орган
Українське церковне питання є складним і багаторівневим, але соборна Церква не може функціонувати, якщо кожна меншість вважає, що самої її незгоди достатньо, щоб поводитися так, ніби соборного рішення ніколи не існувало.
Митрополит Кіфірський має повне право вимагати нового соборного обговорення й подати вичерпну канонічну аргументацію. Однак він не має інституційної компетенції створювати власний режим визнання щодо Предстоятеля, якого його Церква поминає в Диптихах і з яким його власний Архієпископ співслужив.
Отже, питання полягає не в тому, чи «має право на власну думку» п. Серафим. Безперечно, має. Питання в тому, чи може член Ієрархії безстроково публічно поводитися так, ніби має власні Диптихи. І якщо поняття соборності взагалі щось означає, відповідь на це питання не може бути двозначною.
Джерела та документація
Наведені нижче посилання є активними. Пріоритет надано первинним інституційним джерелам (Елладська Церква, Статутна хартія, Вселенський Патріархат), а щодо нещодавніх заяв — публікаціям, які цитують або розшифровують відповідні матеріали.
[6] Закон 590/1977 — Статутна хартія Елладської Церкви, зокрема статті 3, 4, 16, 26, 29 і 34
