23-сторінкова внутрішня хроніка днів, що передували Собору в Києві, якщо визнати її автентичною, не засвідчує Вселенський Патріархат, який підкорявся політичній владі. Навпаки, вона описує патріаршу делегацію, що протистояла тиску, погрожувала від’їздом, стримала особисті вимоги Філарета й до кінця наполягала на канонічних та еклезіологічних умовах.
Є витоки, зміст яких зводиться до однієї разючої фрази, а є такі, які треба прочитати від першої до останньої сторінки. «Хроніка тижня духовно-мирянського Собору в Києві», 23-сторінковий текст, оприлюднений наприкінці вересня 2026 року, безперечно належить до другої категорії. UOJ-America, яка винесла цей текст у публічний простір, приписує його нинішньому митрополиту Анкірському Григорію, тоді диякону Патріаршого двору, посилаючись на власне дослідження та метадані первинного файла; видання також зазначає, що на момент публікації не отримало відповіді від ієрарха. Водночас PDF, що нині поширюється, не містить видимого підпису автора, тому питання авторства слід подавати з необхідним застереженням. [1]
Це, однак, не зменшує значення змісту документа для нинішньої дискусії. Сам текст подається як внутрішня доповідь Вселенському Патріархові й починається з пояснення, що автор прибув до Києва 10 грудня 2018 року, щоб надавати секретарську допомогу тодішньому митрополиту Галльському Еммануїлу. Уже на першій сторінці сформульовано критерій усієї місії: метою було не «будь-яким способом обрати одного Предстоятеля», а поставити нову Церкву на міцні еклезіологічні та канонічні підвалини. Це не другорядна деталь. Це нитка, що проходить крізь усю Хроніку (Хроніка, с. 1).
Якщо документ автентичний, його головний зміст не полягає в тому, що Фанар виконував політичні вказівки. Він полягає в тому, що в умовах сильного політичного тиску Фанар відмовився передати контроль над церковним процесом ані політичній владі, ані Філарету.
Політичний тиск був. Але це не означає політичного контролю
Хроніка не прикрашає атмосферу грудня 2018 року. Вона фіксує зустрічі з тодішнім Президентом України Петром Порошенком, присутність державних посадовців на консультаціях, контакти зі спецслужбами та особливо гостру кризу незадовго до Собору. Приховувати ці факти було б помилкою. Але так само помилково автоматично перетворювати їх на доказ того, що Константинополь був інструментом української президентської адміністрації. Сам документ неодноразово свідчить про протилежне.
Співпраця держави та Вселенського Патріархату, зрештою, не була таємницею. 3 листопада 2018 року Патріарх Варфоломій і Президент Порошенко публічно підписали угоду про співпрацю та координацію в межах процесу до автокефалії. Сам Вселенський Патріархат оприлюднив інформацію про цю подію та відповідні заяви. [4] Однак інституційна співпраця із суверенною державою не тотожна передачі державі церковної компетенції. Точне питання інше: хто встановлював межі, коли політична доцільність вступала в конфлікт з еклезіологічними умовами? І саме тут Хроніка особливо промовиста.
Статут не був написаний у президентській адміністрації
Один із моментів, який легко може створити певне враження, — повідомлення про те, що митрополит Еммануїл передав Порошенкові проєкт Статуту, щоб його було передано зацікавленим сторонам до спільного розгляду (Хроніка, с. 2). Якщо читати цей уривок окремо, його можна подати як «втручання держави у написання Статуту». Однак офіційна хронологія прояснює походження документа: 29 листопада 2018 року Священний Синод Вселенського Патріархату оголосив, що в межах уже ухваленого рішення про автокефалію сам підготував Статут Української Церкви. [5]
Отже, витік не показує, що українська влада написала Статут. Він показує, що патріарший проєкт був через президентську адміністрацію переданий сторонам, а потім багато годин опрацьовувався представниками всіх церковних груп. Хроніка прямо зазначає, що 12 грудня представники «всіх сторін» працювали над текстом і що остаточний проєкт був приведений «у любові та однодумності» до форми, яку згодом прийняв Собор (Хроніка, с. 5). Йдеться про переговори навколо церковного документа, а не про його написання державою.
Філарет прагнув другого центру влади всередині нової Церкви
Мабуть, найважливіша частина Хроніки стосується вимог Філарета під час підготовки Об’єднавчого Собору. За доповіддю, на зустрічах тих днів його не задовольняло просто не бути кандидатом на Предстоятеля. Він прагнув стати Головою Священного Синоду, а в пізнішому проєкті — діяти як екзарх на всій території України з повноваженнями, які фактично відповідали повноваженням Предстоятеля: скликання Синоду, вплив на архієрейські вибори, усунення з посад та інші вирішальні компетенції (Хроніка, с. 3 і 7).
Тут патріарша делегація зовсім не постає стороною, готовою поступитися, аби лише «довести справу до кінця». За текстом, митрополит Еммануїл пояснив, що така модель еклезіологічно неможлива і не має прецеденту. Ще показовіше, що Хроніка зазначає: саме на цьому етапі державні діячі підтримали позицію сторони Філарета, тоді як екзарх Вселенського Патріархату залишився сам у своїй відмові (Хроніка, с. 7). Якщо потрібен конкретний доказ того, чи Фанар лише виконував вказівки президентської адміністрації, це, можливо, найчіткіший: коли позиції адміністрації та сторони Філарета збіглися, патріарша делегація сказала «ні».
Митрополит Адріанопольський Амфілохій, який прибув під час обговорення, посилив цю позицію, назвавши прийняття таких вимог відступом від принципів Великої Церкви. Остаточна відповідь патріаршої сторони, як її зафіксовано, була категоричною: «нічого не можемо зробити без думки та дозволу Його Всесвятості» (Хроніка, с. 8).
Найважчий момент радше свідчить проти політичного тиску, ніж проти Фанару
Сторінки 10-14 — найдраматичніша частина тексту. Вони описують провал консультацій із Філаретом, щільне спостереження за патріаршою місією та рішення екзархів розглянути можливість виїзду з України. За доповіддю, митрополит Еммануїл навіть придбав квиток за власний кошт, щоб чітко показати: Константинополь не піде далі будь-якою ціною (Хроніка, с. 11).
Далі описано вже відомий епізод доставки делегації до президентської адміністрації під посиленим поліцейським супроводом. Хроніка згадує вилучення мобільних телефонів, особистий огляд і слова митрополита Еммануїла про те, що делегатів фактично вважають «затриманими» і не дозволяють залишити країну (Хроніка, с. 12). Якщо ця розповідь точна, йдеться, безперечно, про серйозний епізод політичного тиску. Але саме тому його логічно неможливо використати як доказ добровільного підпорядкування Фанару. Він описує делегацію, яка дійшла майже до розриву з українською владою.
Телефонна розмова Патріарха: протилежність підкоренню
У кульмінаційний момент кризи відбулася телефонна розмова з Вселенським Патріархом. На цьому тлі приписувані йому слова, мабуть, є найсильнішим місцем усього тексту. За Хронікою, Патріарх сказав Порошенкові, що несе відповідальність перед історією Патріархату, перед Богом і своїми попередниками та не збирається жертвувати гідністю і канонічними позиціями Престолу заради Філарета. Якщо українська сторона не здатна розв’язати проблему, його представникам доведеться виїхати (Хроніка, с. 13).
Навіть коли Порошенко запропонував домогтися письмової відмови Філарета від додаткових вимог, зафіксована відповідь Патріарха не була безумовним «так». Процес, сказав він, продовжиться лише тоді, коли екзархи запевнять його, що жодна з церковних умов, установлених Матір’ю-Церквою, не поставлена під загрозу. І вказівка митрополиту Галльському, яку фіксує Хроніка, однозначна: не гратися інтересами Патріархату (Хроніка, с. 14).
Текст описує не Церкву, яка боїться розгнівати владу. Він описує Церкву, яка саме в момент найсильнішого політичного тиску готується піти.
Обрання Епіфанія: таємне голосування, а не призначення
Другий момент, який потребує ясного прочитання, стосується обрання Предстоятеля. У самій Хроніці зазначено, що близько 200 учасників прийняли Статут лише з одним голосом проти і що, коли було поставлено питання про таємне чи відкрите голосування, 121 учасник висловився за таємне, а 41 — за відкрите (Хроніка, с. 18-19). Вимога відкритого голосування була безпосередньо пов’язана зі спробою Філарета контролювати згуртованість власної сторони.
Після цього відбулася реальна виборча процедура. За доповіддю, у першому турі Епіфаній отримав 81 голос, Симеон — 56, Михайло — 38. У фінальному архієрейському голосуванні Епіфаній переміг Симеона з рахунком 36 проти 28 (Хроніка, с. 19-20). Українські джерела того ж дня підтверджували, що вибори відбувалися таємним голосуванням у два тури. Ukrinform повідомляв із Києва, що Епіфанія обрано таємним голосуванням, а Radio Svoboda зафіксувала як двотурову процедуру, так і результат 36-28. [8] [9]
Це не означає, що політичне середовище було нейтральним; Хроніка доводить протилежне. Однак наявні свідчення не дають підстав говорити про «призначення» нинішнього митрополита Київського Епіфанія президентською адміністрацією. Вони показують обрання в межах складного, напруженого й часом конфліктного церковного процесу. 15 грудня 2018 року Вселенський Патріархат офіційно оголосив про успішне завершення Об’єднавчого Собору та обрання Епіфанія Предстоятелем. [6]
Сьогоднішню Православну Церкву України не слід ототожнювати з вимогами Філарета
Це принципово важливе розрізнення для будь-якого сумлінного прочитання витоку. Крайні вимоги, описані в Хроніці, були вимогами Філарета та вузького кола, яке вело переговори про його особисту роль у новій церковній реальності. Вони не характеризують нинішню автокефальну Православну Церкву України і не можуть заднім числом переноситися на її нинішнього Предстоятеля.
Особливо показовим є розвиток подій кількома місяцями пізніше. У червні 2019 року Філарет спробував відновити ліквідований «Київський патріархат» і скликав власне зібрання. Сама Православна Церква України відповіла, що такий крок не має канонічної чи статутної сили. 24 червня її Священний Синод постановив, що зібрання Філарета не мало повноважень скасовувати рішення від 15 грудня 2018 року і що він утратив адміністративні права, пов’язані з управлінням єпархією; водночас Церква наголосила, що колишні структури «Київського патріархату» під проводом митрополита Філарета Денисенка та «Автокефальної Церкви» під проводом митрополита Макарія Малетича об’єдналися у Православній Церкві України. [10] [11]
Українські медіа того часу також зафіксували розрив і спробу Філарета відновити попередню структуру. [12] Цей подальший конфлікт не «виправдовує» кожну деталь жорстких переговорів 2018 року, але підтверджує, що занепокоєння Константинополя щодо створення паралельного центру влади всередині нової Церкви не було вигаданим. Фанар прагнув саме не допустити, щоб особиста влада затьмарила канонічно обраного Предстоятеля та Синод.
Канонічний процес розпочався задовго до останніх днів у Києві
Ще одна слабкість вибіркового прочитання доповіді полягає в тому, що Об’єднавчий Собор постає так, ніби він виник за кілька днів переговорів між українською президентською адміністрацією та Фанаром. Офіційна хронологія значно довша. Ще у квітні 2018 року Священний Синод Вселенського Патріархату оголосив, що, отримавши звернення від церковних і державних влад, які представляли мільйони православних в Україні, він продовжить процес у консультації з Помісними Православними Церквами. [2]
11 жовтня 2018 року той самий Синод підтвердив рішення рухатися до надання автокефалії, відновив Філарета, Макарія та їхніх послідовників у церковному спілкуванні за їхніми апеляціями, відновив Патріаршу ставропігію в Києві та скасував обов’язкову силу Синодального листа 1686 року у відповідному питанні. [3] 29 листопада було завершено проєкт Статуту. [5] Отже, основні канонічні рішення ухвалювалися не у президентській адміністрації в Києві.
І Томос говорить прямо протилежне моделі Церкви, контрольованої державою
Остаточний канонічний акт — Патріарший і Синодальний Томос від 6 січня 2019 року — має особливе значення для оцінки того, якою саме Церквою стала нова церковна структура. Томос визнає Церкву України автокефальною, незалежною та самокерованою, а її внутрішні справи — такими, що вирішуються Предстоятелем і Священним Синодом на підставі священних канонів. Той самий офіційний текст встановлює, що церковне управління має здійснюватися вільно й безперешкодно, без зовнішнього втручання. [7]
Це, звичайно, не скасовує того факту, що українська держава мала сильний політичний інтерес до автокефалії та що Порошенко публічно й політично інвестував у це питання. Історична точність вимагає це визнати. Однак інституційна і канонічна оцінка не може зупинятися на питанні, чи була держава зацікавлена або чи чинила тиск. Треба з’ясувати, чи зберегла Церква власне вирішальне судження. І сама витекла Хроніка неодноразово дає підстави відповісти ствердно.
Парадокс витоку
У цьому зрештою й полягає парадокс. Текст, який можна винести в заголовки про «закулісся», «спецслужби» та «політичний тиск», водночас є текстом про спротив Вселенського Патріархату цьому тиску. Він не приховує, що умови були надзвичайно складними. Не приховує неповноти підготовки. Не приховує різних інтересів, особистих амбіцій і державного втручання. Але саме в цьому середовищі він показує Константинополь, який проводить червоні лінії.
На останніх сторінках автор підсумовує власну оцінку, називаючи розв’язання українського питання «титанічною» працею і стверджуючи, що критерієм дій був захист канонічних позицій Великої Церкви (Хроніка, с. 22-23). Це свідчення учасника патріаршої місії, і воно зафіксоване як важливий елемент, який має врахувати історик майбутнього. Саме в цьому полягає цінність документа: це внутрішня оповідь, яка не створювалася як публічна апологія, але водночас фіксує конкретні моменти зіткнення з політичною владою та з Філаретом.
Що ж насправді розкриває документ?
Найобережніше історичне прочитання полягає не в твердженні, що «політичного втручання не було». Воно було, і Хроніка описує його без прикрас. Надійніший висновок полягає в тому, що політичне втручання не перетворилося на церковне підпорядкування. Патріарша делегація протистояла вимогам Філарета, відкинула паралельну систему влади, зберегла за Патріархом остаточне схвалення, дійшла до підготовки від’їзду, наполягла на таємних виборах і привела процес до Статуту та Томосу, що закріплюють соборну й самокеровану Церкву.
Тому витік не «викриває» Фанар так, як можна було б припустити з поверхового прочитання найдраматичніших епізодів. Навпаки, якщо визнати документ автентичним, він дає рідкісну можливість побачити, наскільки складною була місія і наскільки рішуче Константинополь наполягав, щоб історичний акт автокефалії не перетворився ані на політичний додаток президентської адміністрації, ані на особистий режим літнього, але впливового ієрарха. Нинішня автокефальна Православна Церква України з канонічно обраним митрополитом Епіфанієм і її синодальним устроєм — це саме результат подолання тих особистих і групових домагань, а не їхнє продовження.
Якщо документ не є автентичним, він не може бути доказом проти будь-кого. Якщо він автентичний, його треба читати повністю. А прочитаний повністю він показує Фанар, який зазнавав тиску, вступав у конфлікт і зрештою не віддав своє церковне судження політичній владі.
Джерела та документація
Первинне джерело: «Хроніка тижня духовно-мирянського Собору в Києві щодо обрання першого Предстоятеля…», 23 сторінки, використані для цього аналізу. Посилання в тексті у формі «Хроніка, с. …» стосуються пагінації цього документа.
[2] Вселенський Патріархат, Communiqué of the Holy and Sacred Synod, 22 квітня 2018 року.
[3] Вселенський Патріархат, комюніке Священного Синоду, 11 жовтня 2018 року.
[8] Radio Svoboda, «Як проходив і що вирішив Об’єднавчий собор в Києві – хроніка», 15 грудня 2018 року.
[9] Ukrinform, «Українську православну церкву очолив митрополит Епіфаній», 15 грудня 2018 року.
[10] Православна Церква України, заява щодо зібрань у Володимирському соборі, 20 червня 2019 року.
[11] Православна Церква України, журнали/рішення Священного Синоду, 24 червня 2019 року.
[12] Ukrainska Pravda, «Як Філарет пішов від Епіфанія і що тепер буде з ПЦУ», 20 червня 2019 року.
Примітка щодо використання тексту
Стаття свідомо розрізняє три рівні: (а) те, що повідомляє витекла Хроніка; (б) те, що підтверджується офіційними документами Вселенського Патріархату та Православної Церкви України; і (в) те, що підтверджується незалежним українським журналістським висвітленням того періоду. Авторство Хроніки подається із застереженням, оскільки досі немає офіційного підтвердження ані від Вселенського Патріархату, ані від особи, якій її приписала первинна публікація.
