Ієромонах Нікіта Пантократорін
«Хроніка» та наратив про «скандальний документ»
Нещодавно Спілка православних журналістів (СПЖ) оприлюднила документ, який «витік» і свідчить про події останніх днів перед Об’єднавчим Собором. Публікацію так званого «скандального документа Фанару» було представлено як нібито сенсаційне викриття, здатне зруйнувати канонічне та еклезіологічне обґрунтування надання Томосу про автокефалію Церкві України. Однак він свідчить рівно про протилежне тому, що його автори прагнуть довести.
Адже якщо уважно прочитати «Хроніку тижня Собору духовенства і мирян у Києві», стане очевидно, що йдеться не про запис церковної «змови», а про свідчення наполегливих зусиль Вселенського Патріархату зберегти церковний порядок, зцілити багаторічний розкол і захистити свої канонічні права від тиску, що надходив з усіх боків. Сам документ показує Вселенський Патріархат таким, що чинить опір, веде переговори, погрожує вийти з процесу та наполягає на своїх еклезіологічних принципах.
Автокефалія, історичні процеси та церковний порядок
Як і всі автокефалії, автокефалія Церкви України нерозривно пов’язана з формуванням нових державних і національних реалій. Наприклад, Елладська Церква постала в межах грецької держави. Сербська, Румунська, Польська, Чехословацька та Болгарська Церкви були пов’язані з відповідними національними й державними процесами. Те саме стосується і Російської Церкви.
Іншими словами, церковна практика завжди визнавала, що історичні та державно-політичні зміни можуть створювати нові церковні реалії, які Церква покликана врегульовувати канонічним чином. Питання, однак, полягає не в тому, чи виявляла політична влада інтерес, а в тому, чи зберегла Церква свободу свого судження і чи був остаточний Акт виданий компетентним церковним органом. У випадку України, як і в усіх новітніх автокефаліях, останнє слово належало Матері-Церкві Константинополя, як і мало бути.
Історія Церкви сповнена випадків, коли політичні правителі намагалися впливати на церковні процеси. Найхарактерніший приклад — Церква Росії. Історикам відомо, який тиск було чинено на Вселенського Патріарха Єремію II і як він поступився, надавши Москві автокефалію та патріаршу гідність. Там, фактично перебуваючи у становищі заручника, оскільки йому не дозволяли виїхати, якщо він не проголосить Московську митрополію Патріархатом, він був змушений проголосити Московський Патріархат у 1589 році.
Справжнє питання: позиція Матері-Церкви
Отже, справжнє питання полягає не в тому, чи були тиск, напруження, розбіжності та політичні втручання у дні, що передували Об’єднавчому Собору. Жодна серйозна людина ніколи цього не заперечувала. Питання в тому, яку позицію зайняла Матір-Церква в цій складній ситуації. І саме тут Хроніка дає відповідь, цілком відмінну від тієї, яку прагне просувати СПЖ. Сама Хроніка зазначає, що метою представників Вселенського Престолу було не просто обрання Предстоятеля, а утвердження нової Церкви «на міцних еклезіологічних і канонічних основах», щоб зберегти її гідність і канонічний статус.
СПЖ подає як доказ «контролю» наполягання Вселенського Престолу на тому, щоб Вселенський Патріарх був гарантом відповідності між Томосом і Статутом. Насправді ж це очевидний канонічний наслідок. Уже з перших сторінок Хроніки стає зрозуміло, що представники Вселенського Патріархату розглядали справу не як політичний проєкт, а як еклезіологічну проблему. Їхньою головною турботою було забезпечити, щоб нова церковна реальність будувалася на канонічних основах, щоб права Матері-Церкви були збережені й щоб не були легітимізовані неканонічні вимоги жодної зі сторін. Де саме в усьому цьому парадокс?
Коли Матір-Церква надає автокефалію, само собою зрозуміло, що вона зберігає право стежити за тим, щоб наданий привілей не був спотворений, і природно, що вона дбає про його правильне застосування. Це не доводить залежності нової Церкви від Вселенського Патріархату, як стверджує СПЖ. Навпаки, це доводить, що Вселенський Престол серйозно ставиться до своєї місії і не відмовляється легковажно від своїх канонічних обов’язків.
Опір вимогам митрополита Філарета
Особливо показовим є розділ Хроніки, присвячений переговорам із митрополитом Філаретом. Тут повністю руйнується міф про те, що Вселенський Патріархат був знаряддям певних українських кіл. Навпаки, текст показує представників Константинополя, які систематично протистоять вимогам, що їх вони вважали неканонічними. Пропозицію надати митрополиту Філарету надзвичайні повноваження, несумісні з православною еклезіологією, відхиляють попри тривалі переговори, тиск і шантажні дилеми, на тій підставі, що це скомпрометувало б Православну Церкву і створило б безпрецедентний еклезіологічний прецедент.
Позиція Вселенського Патріарха Варфоломія
Однак найважливішим елементом, який СПЖ мимоволі оприлюднює, є позиція самого Вселенського Патріарха Варфоломія. Це питання надзвичайної ваги. Упродовж років лунає звинувачення, нібито Варфоломій отримав гроші від українців, американців тощо за надання автокефалії та піддався політичній доцільності. Навіть сам Путін говорив про підкуп.
Втім, той самий документ, на який посилаються критики Вселенського Престолу, показує його представників у протистоянні як із церковними, так і з політичними діячами, щоб не допустити жодних еклезіологічних відхилень. У розпал кризи, коли тодішній Президент України Порошенко намагався врятувати процес, Вселенський Патріарх не постає таким, що поступається бодай найменшою часткою прав Престолу. Навпаки, згідно із самою Хронікою, він заявляє, що не продасть гідність Патріархату нікому і що його представники підуть, якщо буде порушено канонічні прерогативи Матері-Церкви.
«Я — Вселенський Патріарх і в силу історії Патріархату, перед Богом і моїми Попередниками, не маю права зневажати прерогативи Престолу та його становище у Православній Церкві. Я несу відповідальність, пане Президенте; я шаную вас, я поважаю вас, але не збираюся продавати гідність Патріархату жодному Філарету. І якщо ви не в змозі примусити його підкоритися, мені прикро, але мої люди повинні піти. На Фанарі ми навчилися не боятися нікого й нічого, коли йдеться про віковічні права Патріархату. Дійте відповідно».
Яка велич… Справжній Вселенський Патріарх, гідний своїх святих попередників. Він не ставить нічого вище за Церкву і не боїться абсолютно нічого й нікого, коли йдеться про прерогативи, які він зобов’язаний берегти. Він довів це також своєю рішучістю в питанні автокефалії України. Попри весь тиск з боку Російської Церкви, він залишився твердим і непохитним. Він завжди сприймає себе як хранителя єдності Церкви, якою не може пожертвувати ані заради успіху якогось Собору, ані заради політичної доцільності певного моменту. Саме цей пункт, отже, руйнує весь наратив СПЖ.
Розпуск розкольницьких структур та єдність Церкви
Не менш показовим є наполягання Вселенського Престолу на тому, щоб передусім були розпущені розкольницькі структури, які мали взяти участь у новій церковній реальності. Хроніка докладно описує тиск, який представники Престолу чинили для того, щоб попередні організації були ліквідовані й не залишалася відкритою можливість повернення до паралельних церковних структур. СПЖ вважає цей факт викривальним. Насправді ж ідеться про акт елементарної еклезіологічної послідовності. Що таке єдність Церкви? Невже це співіснування багатьох конкуруючих центрів влади? Чи, навпаки, справжнє подолання поділів через включення всіх до єдиного церковного тіла?
Політичний тиск і канонічне рішення
Варто також відзначити, що Хроніка неодноразово свідчить про труднощі, які походили з політичного середовища. Згадуються стеження, перевірки, тиск і навіть втручання державних діячів. Автори статті СПЖ надали всій вазі подій саме цього аспекту, не беручи до уваги всього сказаного вище, що руйнує їхній наратив. Однак наявність політичного тиску не доводить, що церковне рішення було неканонічним.
Крім того, як ми вже бачили, надання автокефалії завжди переплетене з політичним контекстом кожної країни, якій вона надається. Справді, якби прихильник Вселенського Престолу шукав свідчення того, що Вселенський Патріархат розглядав українське питання передусім як еклезіологічну та канонічну проблему, важко було б знайти сильніший текст, ніж той, який сама СПЖ винесла на загал.
«Хроніка» як свідчення захисту канонічного порядку
Зрештою, найбільша іронія цієї справи полягає в тому, що текст, оприлюднений з метою завдати удару по Вселенському Патріархату, зрештою висвітлює саме те, що його противники хотіли б приховати: Вселенський Престол діяв не як пасивний затверджувач чужих рішень, а як Матір-Церква, яка взяла на себе тягар надзвичайно складного лікувального втручання в тіло Православ’я. Лікування було болісним. Реакції були гострими. Суперечностей і труднощів було багато. Але сама Хроніка, якщо читати її без упередження, показує не Церкву, яка поступається своїми правами. Вона показує Церкву, яка їх захищає.
Отже, основний висновок залишається незмінним: Вселенський Патріархат — не сила, яка без розбору поступається повноваженнями, а Матір-Церква, яка прагне зберігати канонічну тяглість, зцілювати розколи й робити все заради єдності Церков.
